В далекому та щасливому дитинстві ми дуже любили грати у всілякі рухливі ігри, щось на зразок "козаків-розбійників", " війну"  і таке інше.

Ворогами в нас були різноманітні кольорові, німці та різні шпигуни, що їх поставляв у нашу дитячу свідомість совєцкій кінематограф. Класична схема: Ми - хороші, Вони - погані. Все чітко й зрозуміло й інакше бути не могло.

Пройшли час, совок затаврували, зробивши його винним майже в усьому, а особливо в тому, що діти ідеологічно оброблялися, що змалечку в свідомісті вже був образ ворога.

Настали нові часи і, здавалося б, такого в нас бути вже не повинно. Ми ж сповідуємо гуманістичні цінності, ми ж толєрантні, інколи - нижче свого достоїнства, ми ж йдемо кудись в Європу/Жопу ( це з якої сторони, чи куди, дивтися ).

Смакуючи одного літнього ранку на балконі цигаркою ( Мінздрав України попереджає: куріння шкодить, дуже шкодить ) я звернув увагу на те, що дітлахи, котрі бавилися в дворі в якусь гру, називали один одного то терористами, то агентами. Відразу згадалося дитинство...і те, що нічого в цьому світі не змінилося, незважаючи на гасла, концепції, державні устрої, шляхи в/до...

Якщо горять зірки на небі, то це потрібно комусь з нас. Приблизно так казав Володимир Маяковський, тільки російською. Виходить, що протиставлення на "Ми" й "Вони" споконвічне і, мабуть, потрібне. От тільки чи потрібен образ Ворога майбутньому? Час покаже...