Піщинки років неминучою невідворотністю падають в прірву Історії, що затишно облаштувала свій архів Минулого на дні пустелі Часу. І в кожній з них - чиясь Доля. Чи то окремої людини, чи то племені, народу, нації, держави, цивілізації...Серед безлічі піщинок згубилася й піщинка під назвою Україна. Вона вже впала, вона вже падає, чи стрімкий шлях падіння у неї ще попереду? Це знає лише суворе, без жодних санитментів та розуміння, Майбутнє. Ми ж можемо лише гадати, та й то, кожен зі  свого власного пагорба.

Більшість бачить те, що хоче бачити. Дехто спромігся вгедіти справжні обриси, але їхнє знання нікому не потрібне, бо серед шквалу гопца-дріца музики важко почути самотній плач скрипки. Зміни потребують зусиль:  вольових, наполегливих, суворих до самих  себе, інколи навіть й жорстоких. До того ж,  результатом втілення мети в життя можуть скористатися інші, а це тримає в напрузі ту частину свідомості, що живе отим "тут і зараз" і ні кроку на поступки.

Але життя рухається, Історія змінюється не залежно від того, бажаємо ми змін чи ні. Тому  ми можемо або бути транзитними пасажирами в вагонах  потягів Кліо, або бути машиністами цих машинерій, керуючи напрямком руху.  Та чи зможемо ми стати Творцями потягів, залізниць? Якщо так, то коли? Якщо ні, то чому?