Україна в демографічній .... (тут кожен хай ставить те слово, яке вважає за потрібне) - доконаний факт. Нас все меншає і меншає. Динаміка негативна. Причин, як завжди, багато. Дехто вважає, що в цьому винна лише  незалежність, дехто вбачає їх лише в радянському минулому, дехто вважає, що демографічна криза, яка особливо далася взнаки після здобуття Україною незалежності, є закономірним наслідком розвитку негативних тенденцій, що проявились у радянському минулому.

Цікаво, що зі зменшенням частки сільського населення і відповідно зі збільшенням частки міського, загальна маса населення країни  зменшилася (потрібне село Україні!). Очевидно, міське життя не надто спонукає  до розмноженння, бо в обмежених квадратних метрах та ще й не в своїх і так якось не дуже просторно, а тут ще ціла купа дітлахів. І кормити їх весь час треба, і одягати, і ще багато чого треба. Для цього, звісно, потрібні гроші. Їх, як завжди, і не вистачає, і мало. Але, виявляється, бідність не перешкода демографічному росту. Одні кажуть, що бідність, неосвіченність, відсталість загалом ведуть до збільшення населення, а вищий рівень розвитку - навпаки, до зменшення.

Такі от справи. Хто винен, начебто з"ясували, тому питання закрите. А от що робити? - лишається відкритим.

От кажуть, що ринкова економіка розширює свободу вибору до ого-го яких розмірів. Буцімто, якщо  в тебе є достатня кількість грошей, то ти вже в змозі купувати якісні товари, отримувати якісні послуги і все таке інше, звичайно ж, якісне. Чому? Бо, говорять, ти грошима відсіюєш якісне і не якісне – за перше платиш, друге ігноруєш і саме це стимулює буржуйську братію виробляти/надавати якісні товари/послуги. Воно начебто й так, якщо формально, але…за умови, коли в тебе дійсно є вибір, а не його подоба.

От подобається тобі, наприклад, ковбаса «Виразка шлунку» . Гроші в руки і до магазину. А її не має і не завозять. Чому? А от не завозять і все. Тобі ж ніхто не скаже, бо це й не всі знають, що за розміщення товару в магазині керуючим мережею треба дати і що конкуренти перплатили аби товар їхніх візаві не з’являвся  в цій мережі, бо конкуренти – потужна компанія, а їхні візаві – маленький  м’ясний заводик з райцентру.  От і купуєш не те, що хочеш, а те, що тобі пропонують. Який же тут вибір? Лише його подоба. Омана..

І так практично в  усіх сферах  життя в нашій країні. Таке відчуття що тебе за твої кревні шиють в такого дурня, що інколи в дзеркало глянути соромно. От що значить правила гри…  в грі виграє не той, хто гарно грає, а той хто встановлює правила. Хоча, вибір є і тут – прийняти правила, або змінити їх.

Ура, таварісчі школярики Зарніца повертається...!!!

І таке воно, й сяке, ти намагаєшся його і з однієї сторони роздивитися, і з іншої, а воно тобі, вередливе, так і норовить завжди одне й теж місце показати, яке латиняни на букву «а» назвали. Знає ж бо, що воно в тебе одне, от і дозволяє собі такі виверти…

Оце якщо раптово влупить криза, справжня така, не дитяча, коли зовсім гептом нічого функціонувати не буде, навіть податкова, то що тоді робити пересічним?

1. До села, підіймати сільське господарство. Їжа і саме необхідне буде, але робити дуже тяжко прийдеться і постійно треба бути на сторожі, бо...див. пункт 2.

2. Організовуватися в групи експропріації і ходити по селам, займатися експропріацією.Наявність зброї, експропріаторська вдача і ,  якщо таке можливо, відсутність конкурентів - запорука вдачі.

3. Тікати туди, де усьо чотко, тобто кудись" за бугор". Мінус в тому, що можуть і не прийняти, там і своїх трутнів вистачає.

4. Писати наново історію. Халепа ще та, бо починати треба майже з нуля і все треба й відразу, і всім треба й відразу, і потім ще хтось буде вночі на дверях писати інвективні вислови (і грець з ним, якби хоча б без помилок, а то буде як завжди).

Які ще є варіанти?

П.С Навіяно ось цим - Прогноз збудеться?

Скоро почорніємо, глобальне потепління все ж  таки, як не крути ,почнемо вирощуавти банани і гнати з них скаженого, бо дожилися!, самогона і під звуки нового гімна "Hello, Africa! Нow do you do?" масово почнемо записуватися в шахтарі.

А жрецям майя, футурологам голівудським, щоб їх Кецалькоатль і кецалив і коатлив, яйця треба повідривати за такі прогнози. Кінець світу кінцем світу, але ж до чого тут відсутність снігу взимку та ще й на Новий рік та ще й в такій, без перебільшення, могутній країні як Україна, що рухається через терні до зірок під мудрим керівництвом такого, не побоюся цього слова, архігеніального стратеготактика, як наш Діоген Межигірський? Помилочка десь вийшла...Чи то недопередбачили чи то занадто вже якось   пе-е-е-е-редбачили, чи то знову оті кляті жидомасонобандерівці, наймити і запроданці вашингтонського обкому, щось намудрували. От як тут спокійно горілку пити й на ранок похміллям не мучатися? Ото ж бо й воно...далебі тяжко, але хто сказав, що буде легко?

Кажуть, що незабаром можуть з"явитися ті, хто керуватиме мозком за допомогою мікроорганізмів-вірусів. Чергова страшилка чи привід замислитись? 

Нічого немає після Смерти....

Тільки сингулярність....

Тільки ми...Творці цієї реальності....

От кажуть – на зміну старому поколінню прийде покоління нове і усе буде чотко, бо вони-де молоді і вантаж минулого, з усіма його вадами і хибами, тягти з собою не будуть.

Може воно й так. Якщо в затишній тиші , та перед монітором, та з кращими намірами, та ще й з полум’яним вогнем в серці й мозолями на пучках пальців і твердим наміром змінити світ за допомогою «клави», але...

Недаремно ж є такий вислів – який татко, таке й дитятко. Досвід,який син помилок трудних, спочатку йде від батьків. Вони, так би мовити, ретранслюють (класне слово! ні чорта не зрозуміло, зате як звучить!:-))) його дитині, звичайно, зі своєю системою координат. Так простіше для дитини, яка потім виросте і якій вже не треба буде наново вигадувати велосипеда. Лише вжити продукт, який, якщо піде добре, буде тільки доповнюватися новими інгредієнтами, більш відповідними новітнім віянням смаку, рецептура ж лишатиметься тією самою.

От коли з’явиться якийсь гурман, який заявить, що старий рецепт, то не тільки не смачно, а загалом і шкідливо і його більше споживати не можна. І якщо він ще й буде не один, як ложка в борщу, і вони всі разом зберуться, і ого-го…таке зроблять, що куди там тим кулінарним ток-шоу, але...

А шо нам та реальність? Творці її - ми, споживачі її - теж ми, і рефлексуємо на тему її медитації - теж ми.Насолоджуємося нею - теж ми.  І страждаємо від неї  - теж ми...

Тільки хто ми? Слово....шось не визначене, бо занадто широке. Чи є насправді ми, як щось ціле? Мабуть є/ відсутні/ вибули, але тільки в створеній нами реальності. Є я, є він, є вони....І хто з нас зможе згуртувати всіх навколо своєї реальності? Хтось - чи я, чи він, чи хтось з них...Хтось...Тхне волюнтаризмом і ...втім, це не так вже й важливо, бо б"ється серце і думки спонукають - жити, жити, і ще раз жити.

 Щось поза мною, щось в мені, щось зібране докупи і в центрі - Я, а далі - Ти...моя дівчинка...а десь там вони і те міфичне "ми", яки ми(ти+я) створимо разом....ми....

Іноді так важко поставити розділові знаки серед нагромадження слів тексту свого життя. Та  чи й треба вони там? А якщо й треба, то хіба за загальноприйнятними правилами? І  хіба не можна/треба/потрібно змінити їх? Якщо нікому не на шкоду? Якщо тільки для себе? Якщо тільки  можливо -то  для себе...?

Хіба не є  молочно-срібляста зваба  твого тіла в барвах тьмяної кімнати  орієнтиром життя/Життя? Яке  буде потім і яке  поєднає наші прагнення до безсмерття і нашу шану сенсу Життя -  рухові вперед? Мабуть, так. Просто, але впевненно - Так. Хай буде: злиття вуст - метафора невгамовного бажання жити....занурення  і на виході - так просто: "Я тебе к...ю"...осередок щастя в  океані заплутаних кіс кимсь  трахнутої Невизначенності.

Ти будеш декламувати "Визначення Киці" , а я  буду, з трохи пришелепкуватим виглядом, тебе слухати, милуючись твоїм неймовірно казковим, як для цього моменту, голосом і буду згадувати такі далекі від Неборака краєвиди Луганщини. Палатиме за вікном свічка ліхтаря пройдисвіта Вечора на вологих грудях самітниці Осені і  вгамовутиме  Вічність пісня одного з Чубаїв -  "Вона".

Якось все стало звичним...Таке-сяке життя в такій-сякій країні. По суті, боротьба за виживання.

 Мабуть, правий був той, хто сказав, що голодні на революцію не здатні.  Голодні здатні тільки на бунт. Більшість з нас і не голодна, але і не сита. Тому "революціонуємо"  тільки в неті, в розмовах, з чарчиною і без, та в думках. Коли створена нами розйобана, теж нами, реальінсть підступно, але передбачувано (такі от парадокси) б"є під дих, або поміж ніг...тут кому що ближче...тоді з"являються думки про щось таке грандіозно масове і веселе, як гільйотування з мародерством.

Але то думки. Кажуть, що вони якось там "метафізчино" змінюють реальність, але переконливих доказів поки що не має, тому пані Дія, як і завжди.  є беззаперечним лідером в  данній номінації і ваговій категорії...

Хоча, спочатку з"являється думка...

От цікаво, якщо своє лайно не так смердить, то чого тоді Україна так завзято купує/ копією/ адаптує чуже?

Кумедні  все ж таки в своїй, чи то наївній, чи то до біса хитрожопій, парадоксальності деякі (несть їм числа) наші громадяни.

Коли вони  найобують - ближніх своїх, державу, - це нормально, бо треба якось жити, не наїбеш, не проживеш, всі так роблять, хіба в цій державі можна інакше жити і  безліч інших виправдань, обоснувань та іншого, цінного для психодинамічної психології матеріалу.

Коли їх, такі ж як і вони самі, - то це недоподобство, свавілля, як так можна, де ж це таке бачено, ну просто таки не можливо жити в цій країні та інші завивання та скигління.

І де логіка?

Михайло Опанасович був правий - розруха, вона, в першу чергу, в головах, а через голову розповсюджується й на світ в якому і на жаль для якого, ця голова має нещастя проживати.

Якесь в нас мислення чи то світосприйняття, а точніше, мабуть, система цінностей, мораль середньовічна.

Феодалу і його "підпиздкам"  можна все - забрати життя смерда, покалічити його тощо.

 І це сприймається як щось само собою зрозуміле, як щось звичне, як щось таке, що так і має бути. Бо якби було інакше, хіба б більшість сприймала така речі так мовчазно і байдуже (не зі мною ж)?

Був колись в Колумбії такий чувачок, Пабло Ескобаром звали. Займався різними брудними справами - наркотики, вбивства, залякування, вибухи та інші паплюжні речі. Після чергового теракту терпець в деяких колумбійців урвався і вони організували організацію "Лос Пепес" і почали методично відстрілювати членів його бригади і членів його сім"ї, тим самим наближаючи як  кончину  "кокаїнового барона", так і крах його імперії. Так от байка...

Якась міфічна, як завжди в нас, притаманна тільки нам, знову, як завжди в нас, моральність, духовність,  духовні чесноти, що вирізняють нас поміж інших, зазвичай -  на противагу . Особливо отим клятим буржуям із Заходу, як хоч і багатші за нас, але ж які бездуховні, що просто жах і тремор пальців та інших кінцівок тіла від усвідомлення їхнього неподобства.

Але ж як воно, оте неподобство, швидко серед нас, таких духовних і ого-го яких, прижилося. Наче й було завжди, тільки в тіньочку спочивало, попиваючи щось загниваючо-солодке на зразок «пепсі» («коку» не люблю, з нею коньяк не так смакує).

Наче й віруючі ми, і до церкви бігаємо як миші на елеватор, але щось не те з нашою вірою, бо задля вигоди більшість з нас готова на все (останній абзац), приблизно в такій кількості як в готовності вірити в когось там на небі. Здається,  в дорослих це називається лицемірство. Підлітки з тяжкою спадковістю такого явища не знають, хоча, саме слово їм відому, але от  здатність усвідомити цей  феномен, відрефлексувати його і зробити висновки в діях – зась…бульбашка…пшик. Очевидно, ще не доросли...

Вона чемно так і тихенько постукала в його двері. Ледве чутно. Не хотіла надмір турбувати. Була впевнена, що він її чекає. Простояла біля дверей увесь  ранок. Ніхто їй не відчинив, ніхто нічого навіть не сказав. А вона була певна, що він її чекає, бо скільки разів чула  його звертання до неї, скільки разів відчувала його погляд, скільки разів приходила до нього ві сні. Сумно посміхнулася  - ось так завжди – і пішла геть. До інших дверей.

Скільки разів він думав про неї – не злічити. Скільки разів він звав її – не згадати. Скільки разів він видивлявся її в цілодобовому натовпі великого міста – можна було збитися з ліку. Скільки разів уві сні  вона з’являлася йому – та відтоді, коли зрозумів, наскільки вона йому потрібна!

І ось вона знову прийшла до нього невагомо-приємними стежками Морфея. Посміхалася йому, мило говорила, воркувала щось на вухо. О, блаженна мить насолоди! Як тебе втілити в реальність?

Хтось тихенько так постукав в двері. Ледве чутно. Начебто боявся потурбувати. Ну кого там знову ,спересердя подумав він, втрачаючи в оповитих туманом полях Гіпносу її лик, ну чого саме зараз!!! Та йдіть ви всі…Але сон минув. І знову – думати про неї, звати її, видивлятися її, чекати її і більше ніколи не почути зранку того тихенького, ледве чутного стукання в свої двері.

Незабаром річниця події,  довкола якої останнім часом галасу більш ніж достатньо. Для одних вона свято, для інших начебто поразка, для когось зайвий привід замислитись над хитросплетіннями долі, а для більшості, щоб там не говорили, ще один буденний день в їхньому житті, який є знаковим тільки тому, що хтось, авторитет, звичайно!, його таким зробив і святкуватимуть його тільки тому, що так треба, бо всі так роблять.

Розмови про пам'ять, про необхідність вшановування, про дух переможця тощо на тлі навколишньої постсовкової  «розйобаної реальності» (С) і надзвичайно паплюжним, надзвичайно зневажливим ставленням, навіть глумом   до справжньої пам’яті, себто на ділі, а не на словах, до переможців викликають лише огиду і бажання відправити  таких балакунів в безкоштовне турне до …Бухенвальду, наприклад.   

Балакунів, звичайно, можна зрозуміти – їхня абсолютна  моральна ущербність, по суті, їх і виправдовує. Що вдієш, коли для перебування при владі треба бути цілковитим «ничтожеством»; така суть постсовкової влади і не тільки постсовкової, влади загалом. Вони заробляють собі на харч. От кого відмовляється розуміти розум, то це ті стада,по іншому не скажеш, які живучи по вуха в лайні і таку саму долю вготувавши своїм нащадкам, скажено, до знемоги, репетують хто насправді правий, а хто ні і чий(що він не їхній, це точно) погляд на світ є  єдино вірним і правильним.

Відразу згадується Шевченко  з його  «схаменіться, бо горе вам буде» і «Осінь Патріарха» Маркеса – ні, мій генерал, в цій країні нам вже нічого не належить, навіть мундир, який на вас, вам не належить, все пішло на борги, навіть море, і те забрали…

Але стадо це не турбує, воно на захисті свого міфічного минулого,вигаданого не ним, але для нього, їхнім  турботливим ляльководом. З дійсністю воно зробити нічого не може, бо раб глибоко вкорінений, от і спрямовує свою невикористану енергію  в  минуле. Образ ж майбутнього, як такий,  взагалі відсутній. Достатньо зазирнути в інфопростір, щоб побачити упевнений крок «ретроностальжіотколисьбуло» загонів.  Так і напрошується питання – то куди ж вони йдуть?

Небезпека...Вона чатує на тебе скрізь. Підвалини цивілізації рушаться. Бо який в ній сенс, коли вона не може захистити себе? І безжально-холодне відчуття безпорадності, що точить зсередини, як  шашіль дерево, паралізує,  стримує, гальмує рух вперед, але...в той же час змушує замислитися – чому відбувається саме так? в  чому причина? що робити?... і спонукає, спонукає до дій.

Світ, створений нами,  втомився сам від себе, забрів якимись манівцями бозна-куди, де з однієї сторони – провалля, з іншої – непролазні хащі чагарів, що маскують болото, і все це  оповите  оманливо-солодким смородом гниття якоїсь хворобливо-дитячої самовпевненості, егоцентризму і екзистенційної обмеженості: ти -   кращий, ти – вінець творіння, ти – цар всього, деміург і суддя, все належить тобі ....світ вічний... завтра буде краще, ніж сьогодні... ми казку робимо буттям...а світ конає, хоча конче прагне жити. Можливо, саме від цього тваринного бажання життя він і змушений цілити в саме найболючіше і найуразливіше  місце – в безпеку. Бо тільки тоді починаєш по-справжньому замислюватися.

Світ хоче бути іншим. І він ним буде, але яка це буде ”іншість” за якістю? Або/або – найпростіше, що відразу спадає на думку. Або чорне, або біле...і в цьому, мабуть, і ховається чергова небезпека, коли під гаслами боротьби з однією небезпекою породжують нову, якісно більш небезпечнішу...небезепечнішу небезпеку, яка , на перший погляд, є безглуздим виразом , але однієї днини  з безглуздого виразу вона раптово (?) стане реальністю. Або хаос (містично-релігійна істерія)/ або жорсткий контроль (Великий Брат). Випадки ж були вже...

І як від цього вберегтися? Питання ще те...А зміни конче необхідні.

Один вельми цікавий автор написав, що однією з ознак глобалізації є те, що обличчя якогось мудацюри зі світу політики та інших "дутих" світів набагато вам знайоміше, ніж обличчя вашого сусіди (ів).

А дійсно, так воно і є, особливо у великому місті. Самотність в натовпі, чи щось на кшталт цього...

Отже, пиздець скоро такому звичному для всіх світові. Йде новий світ...)))